То був курйозний невеличкий ящик на чотирьох колесах з низьким сідалом на дві особи ззаду і з високим передком для одного, запряжений здоровезним гнідим конем з надзвичайно несиметричним скелетом. Поруч із екіпажем стояв конюший, тримаючи за поводи другого величезного коня — очевидно, близького родича першого, засідланого для містера Вінкля.
— Боже милий! — скрикнув містер Піквік, коли вони були вже на вулиці й дивилися, як укладають їхні речі. — Боже милий! Хто ж правитиме? Я про це й не подумав.
— О! А хто ж, як не ви? — сказав містер Тапмен.
— Звичайно, — приєднався містер Снодграс.
— Я! — зойкнув містер Піквік.
— Не бійтесь, сер, — втрутився конюший. — Він зовсім тихий. З ним і дитина впорається.
— Ви кажете — він не лякається? — спитав містер Піквік.
— Лякається! Він не злякався б і зустрівши цілий вагон мавп із опаленими хвостами.
Заперечувати останні слова було не можна. Містер Тапмен і містер Снодграс сіли в шарабан. Містер Піквік стеребкався на своє сідало і сперся ногами на спеціяльно влаштовану для цього жердину.
— Вйо! — гукнув містер Піквік на велетенське чотириноге, що виявило виразне бажання податись назад у вікно буфету.
— Но! — вторували з шарабана містер Тапмен і містер Снодграс.
— Це він бавиться, джентлмени, — заспокоював конюший. — Подерж коня, Вільяме! — Помічник стримав запальчасту тварину, а головний конюший допомагав тимчасом добутись до сідла містерові Вінклеві.
— Не з того боку, прошу, сер!
— Дивно буде, як джентлмен не дасть кумеля не з того боку, — шепонув насмішкуватий хлопчисько до невимовно задоволеного цим видовиськом слуги.
Поінструктований містер Вінкл сп'явся на сідло з такими труднощами, ніби ліз на борт панцерника.
— Все гаразд? — спитав містер Піквік, в душі переконаний, що все — негаразд.
— Гаразд, — невпевнено відповів містер Вінкл.
