— Звичайно, сер… можу тільки не дуже хутко… ноги тремтять… голова йде обертом… немов землетрус… дуже…
— То давайте мені вашу руку, — запропонував містер Піквік.
— Ні, ні, — одмовлявся Джінгл. — Нізащо в світі… не можу!
— Дурниці; спирайтесь на мені; я так хочу, сер.
Бачивши, що він ніяковіє й вагається, містер Піквік поклав край суперечці, сунувши його руку під свою і мовчки потягши його за собою. Поки відбувалась ця сцена, обличчя містера Велера виявляло несказане здивування. Він переводив очі від Джінгля до Джоба, од Джоба до Джінгля і стиха вигукував: „Будь я проклятий!“ Повторивши ці слова разів із двадцять, містер Велер остаточно занімів.
— Ну, Семе! — озирнувся назад містер Піквік.
— Іду, сер, — одповів містер Велер, механічно ступаючи всліди свого пана і не відвертаючи очей од Джоба Тротера, що йшов поруч із ним.
Джоб один час дивився додолу, а потім підвів очі й спитав:
— Як ся маєте, містер Велер?
— А це ж таки він! — викрикнув Сем і, встановивши особистість Джоба, ляснув себе по стегнах і пронизливо свиснув.
— Моя доля змінилася, сер, — зауважив Джоб.
— Здається, — погодився містер Велер, з неприхованим подивом роздивляючись лахміття на своєму спутникові. — І змінилася нібито на гірше, містер Тротер, як сказав джентлмен, одержавши два шилінги шість пенсів підробленого срібла замість гарної монети в півкрони.
— Безперечно, — кинув головою Джоб. — Тепер це вже без ніякої омани, містер Велер. Сльози, — в очах Джоба блимнув огник колишнього лукавства, — сльози — не єдиний доказ бідування, і доказ не кращий.
— Так, це правильно, — погодився Сем.
— Їх можна удавати, містер Велер, — сказав Джоб.
— Я це добре знаю, — ствердив Сем, — і знаю людей, що можуть самохіть виливати їх цілими цебрами.
