Якось ранком, за кілька днів по своєму ув'язненні до Флітської тюрми, Сем, мавши вільну годину, походжав по коридору, коли до нього підійшов містер Піквік.
— Семе! — сказав цей джентлмен.
— Сер? — озвавсь містер Велер.
— Я оце збираюсь у прохідку по в'язниці й хотів би, щоб ви були зо мною. А ось назустріч нам іде наш знайомий, Семе, — усміхнувся містер Піквік.
— Який, сер? — звідався містер Велер. — Розпатланий джентлмен або той — у самих панчохах.
— Ні те, ні це, — одповів містер Піквік. — Він ваш давній приятель, Семе.
— Мій приятель?! — здивувався містер Велер.
— Ви, я думаю, пригадаєте цього джентлмена або у вас занадто коротка пам'ять, Семе, — запевняв містер Піквік. — Але тихо тепер. Жадного слова, ні звуку!
Не встиг містер Піквік вимовити останні слова, як вони око-в-око спіткалися з Джінглем, що мав уже не такий жалюгідний вигляд. На ньому був досить ношений костюм, за допомогою містера Піквіка викуплений у лихваря, чиста білизна, і до того ж він підстриг собі волосся. Блідий, схудлий, він ледве переставляв ноги, спираючись на паличку. Бачити було, що він багато страждав, жив у злиднях і досі ще не зовсім одужав. Вітаючи містера Піквіка, Джінгл скинув свого капелюша і, видимо, зніяковів та засоромився, впізнавши Сема.
Слідом за ним ішов Джоб Тротер, якому ні в якім разі не можна було дорікнути за брак відданости та вірности його компаньйонові. Він усе ще був обшарпаний і брудний, але лиця не западали йому вже так, як за першої зустрічі з містером Піквіком, не багато днів тому. Уклоняючися нашому старому добрячому другові, він пробурмотів кілька безладних слів подяки, серед яких давалося розібрати натяк на визволення від смерти з голоду.
— Та добре вже, добре, — нетерпляче перебив йому мову містер Піквік, — ідіть пройдіться з Семом. Я хотів би поговорити з вами, містер Джінгл. Чи можете ви обійтися без його руки?
