— Нехай бог благословить вас, голубчику, — відповів розчулений містер Піквік, і собі стискуючи руку свого юного друга.
— Ну, скоро ви там? — гукав з коридору містер Тапмен.
— Зараз, зараз! — промовив містер Вінкл. — На добраніч!
— На добраніч! — сказав містер Піквік.
Далі була ще одна добра ніч, потім ще з півдесятка їх, а містер Вінкл усе не пускався руки свого друга і тим же дивним поглядом дивився йому в обличчя.
— Щось таке у вас єсть, — мовив нарештї містер Піквік, коли рука йому задубіла від тисків.
— Нічого, — запевнив містер Вінкл.
— Тоді, на добраніч, — і містер Піквік спитався визволити свою руку.
— Мій друже, мій добродійнику, мій шановний товаришу! — бурмотів містер Вінкл, вчепившись за його китицю. — Не судіть мене суворо. Не судіть… як довідаєтесь, що, призведений до розпачу, я…
— Ну? — спитав містер Тапмен, підходячи до дверей. — Ви йдете або хочете, щоб вас обох зачинили на ніч?
— Так, так; я вже готовий, — одповів містер Вінкл і, перемігши себе, вибіг з кімнати.
Поки містер Піквік у німому, подиві дивився йому вслід, на сходах з'явився Сем Велер і шепнув щось містерові Вінклю на вухо.
— О, ви цілком можете звіритись на мене, — голосно сказав цей джентлмен.
— Дякую дуже. Ви ж не забудете, сер?
— Звичайно, ні, — обіцяв містер Вінкл.
— Бажаю вам успіху, сер, — торкнувся свого капелюша Сем. — Я охоче поїхав би з вами, сер, але не можу кинути свого пана.
— Честь вам і шана, що ви так ставитесь до нього, — сказав містер Вінкл, і з цими словами обидва вони зникли за закрутом сходів.
— Щось дивне, — міркував містер Піквік, повернувшись до себе й у задумі сідаючи до столу. — Що збирається зробити цей молодий чоловік?
|
|
