— А, мабуть, — вів далі той, що з стільцем, — його секундант вважає себе за покривдженого якимнебудь моїм зауваженням? Я буду щасливий дати йому задоволення зараз же.
Містер Снодграс поквапився подякувати за люб'язну пропозицію і висловив жаль, що мусить одхилити її, бо не має ніяких претенсій. Секунданти забрали ящики, і всі подались з поля куди веселіші, ніж були тоді, як ішли сюди.
— Ви довго думаєте прожити тут? — дорогою спитав доктор Слемер у містера Вінкля, з яким вони ввесь час розмовляли якнайприязніше.
— Думаю, позавтра виїдемо.
— Був би дуже радий бачити вас і вашого друга в себе й перебути з вами приємний вечір, — сказав доктор. — Сьогодні ви вільні?
— Ми тут з приятелями, — відповів містер Вінкл, — і до того я не хотів би сьогодні виходити з дому. Може, ви з вашим другом зайшли б до нас у готель?
— З великою охотою, — згодився доктор. — О десятій, на півгодини, не буде пізно?
— О, ні, — запротестував містер Вінкл. — Щасливий буду познайомити вас з моїми друзями — містером Піквіком і містером Тапменом.
— Певний, що знайомість із ними завдасть мені великої втіхи, — відповів доктор, не маючи ніякого уявлення, хто такий містер Тапмен.
— Ви ж напевне прийдете? — спитав містер Снодграс.
— Безсумнівно.
На цей час вони вийшли на дорогу. По-приятельському попрощавшися, джентлмени розлучилися. Доктор Слемер з друзями пішли в касарні, а містер Вінкл у супроводі свого друга містера Снодграса повернулись до готелю.
