свого хвилювання, витяг з кишені хусточку, а містер Вінкл став коло вікна й гучно сопів.
— Доброго ранку, джентлмени! — привітався Сем, що в цій хвилі війшов до хати з черевиками та гетрами в руках. — Геть з меланхолією, як казав один хлопець, довідавшись, що померла його вчителька. Просимо до гурту, джентлмени!
— Цей чудний хлопець, — сказав містер Піквік, плескаючи по голові Сема, що нахилився застібнути гетри своєму панові, — цей чудний хлопець навмисне дав ув'язнити себе, аби бути коло мене.
— Що? — вигукнули всі троє.
— Так точно, джентлмени, — ствердив Сем, — тепер я… та сидіть бо тихо, сер.… тепер я в'язень, заґратований і замурований, як казала одна леді.
— В'язень! — з якимось дивним притиском скрикнув містер Вінкл.
— Ало, сер! — озвався Сем підводячи голову. — Що там трапилося, сер?
— Я думав був, Семе, що… та нічого, нічого… похопився відповісти містер Вінкл.
У манірах містера Вінкля було стільки рвучкости й неврівноважености, що містер Піквік мимохіть глянув на двох своїх приятелів, шукаючи в них пояснень.
— Не знаємо, — сказав містер Тапмен, вголос одповідаючи на німе запитання. — Останні два дні він увесь час у якомусь збудженому стані і зовсім не такий, як був завжди. Ми думали, що його спіткала яканебудь неприємність. Та він заперечує це.
— Ні, ні, — промовив містер Вінкл, червоніючи під допитливим поглядом містера Піквіка. — Справді ж нічого не трапилось. Запевняю вас, нічого. Мені на короткий час в одній приватній справі доведеться залишити Лондон, і я мав надію, що ви дозволите Семові супроводити мене.
Подив містера Піквіка зростав дедалі більше.
— Я думав, — вів далі містер Вінкл, — що й Сем, мабуть, не заперечував би проти цього. Але тепер, раз він сидіть у в'язниці, то — неможливо. Ну, що ж! — поїду сам.
Коли містер Вінкл вимовляв останні слова, пальці Сема на гетрах містера Піквіка затремтіли, і вчений муж
