дотепно. Будь я проклятий, але не можна не злюбити людину, що має такі таланти. У нього єсть єдина тільки хиба… ви знаєте?
І Сманґл так конфіденційно й співчутливо похитав головою, що містер Піквік мусив був сказати щось і, безпорадно глянувши на двері, сказав: „Аа!“.
— Аа! — обізвався, зідхаючи, містер Сманґл. — І він чудовий товариш, сер. Я ніколи не бачив кращого товариша. Оце лише та його хиба. Якби перед ним цієї хвилі постав привид його покійного батька, він і йому підсунув би векселя на підпис.
— Ач, який! — вигукнув містер Піквік.
— Як бачите, — ствердив Сманґл. — А якби він мав змогу викликати його знову, то, напевне, за два місяці попросив би переписати векселя.
— Дуже ориґінальна прикмета, — погодився містер Піквік. — Але я думаю, що ми оце собі розмовляємо, а мої приятелі тимчасом хвилюються, не знаходячи мене.
— Зараз приведу їх, — метнувся до дверей Сманґл. — На все краще! Не хочу заважати вам, поки вони бууть у вас. До речі…
Тут містер Сманґл зненацька спинився, знову причинив двері і, на пальцях підійшовши до містера Піквіка, пошепки сказав:
— Чи не могли б ви позичити мені півкрони не більше як до кінця наступного тижня?
Містер Піквік стримав усмішку але, залишаючись серйозним, видобув з кишені прохану монету й поклав її на долоню Сманґлеві. Одержавши гроші, цей джентлмен на мигах попросив зберігати їхню тайну, потім зник і за хвилину повернувся разом із згаданими незнайомими. Кашлянувши тричі на ознаку того, що не забуде про борг, містер Сманґл дуже люб'язно стиснув усім руки і пішов.
— Любі мої друзі! — промовив містер Піквік, поручкавшися почережно з містером Тапменом, містером Вінклем і містером Снодграсом, що й були ті незнайомі відвідачі — Я страшенно радий бачити вас.
Тріюмвірат був до краю ззорушений. Містер Тапмен сумно хитав головою; містер Снодграс, не ховаючи
