— А я звідки знаю? — відповів Майвінс, визираючи з-під ковдри. — Тобі це, мабуть, краще відомо. Певне, прийшов сюди в якійсь справі.
— Ні, — відповів містер Сманґл.
— То вижбурни його з кімнати й скажи, щоб не з'являвся більше, як не хоче, щоб я налатав йому боки, — порадив містер Майвінс і знову заснув.
Помітивши, що розмова недвозначно починає набувати особистого характеру, містер Піквік узяв за краще втрутитись до неї.
— Семе! — промовив він.
— Сер? — озвався містер Велер.
— Цієї ночі не трапилось нічого нового?
— Нічого особливого, сер, — відповів Сем, оглядаючи бурці містера Сманґля. — Хіба що, через вогкість і задхлість тутешнього повітря, у вас із загрозливою швидкістю зростає бур'ян і всіляке лабуззя. А, крім цього, все йде по-старому.
— Я хочу вставати, — сказав містер Піквік. — Дайте мені чисту білизну.
Ворожі наміри, що їх, мабуть, мав містер Сманґл, миттю розвіялись, коли Сем одчинив валізку. Містиме її піддало Сманґлеві найкращу думку не лише про містера Піквіка, але й про Сема, і він скористався з першої ж нагоди, щоб досить голосно визнати містера Велера надзвичайно милим ориґіналом. Щодо містера Піквіка, то симпатії Сманґлеві до цього джентямена на знали міри.
— Чи не міг би я зробити чогонебудь для вас, сер? — спитав Сманґл.
— Дякую дуже. Здається, нічого, — відповів містер Піквік.
— Хіба ви не будете посилати прати білизну? Я знаю одну прекрасну пралю; вона приходить по мої речі двічі на тиждень. І, — дивіться, який щасливий збіг обставин, — сьогодні якраз її день. Може, хочете я додам до своєї білизни кілька штук вашої? Не перепрошуйте, прошу, за клопіт. То суща дурниця. Що б то були за люди, якби один джентлмен у скрутному становищі не поступився трохи іншому джентлменові — товаришеві нещастям?
