Сторінка:Чарлз Діккенс. Посмертні записки Піквікського клубу. 1929.pdf/355

Ця сторінка вичитана
РОЗДІЛ XXXII
ДОВОДИТЬ, ЯК І ПОПЕРЕДНІ, ПРАВДИВІСТЬ ПРИСЛІВ'Я: „НАВЧИТЬ БІДА ПОПИТИ, ЯК НЕМА ЧОГО ВХОПИТИ“ І МІСТИТЬ У СОБІ НЕЗВИЧАЙНУ ТА НЕСПОДІВАНУ ПРОПОЗИЦІЮ, ЗРОБЛЕНУ МІСТЕРОМ ПІКВІКОМ МІСТЕРОВІ САМЮЄЛЕВІ ВЕЛЕРОВІ

Перше, що наступного ранку побачив містер Піквік, була постать Сема. Містер Велер сидів на маленькій чорній валізці і замислено споглядав на показну фігуру чарівного Сманґля, а Сманґл, майже зовсім одягнений, сидів на своєму ліжкові і надаремно силкувався примусити містера Велера відвести від нього очі. Кажемо, надаремно, бо Сем уперто дивився на ноги, голову, обличчя й бурці містера Сманґля з таким виглядом, ніби перед ним була не живуща істота, а дерев'яна статуя або опудало з соломи.

— Ну, ще будете дивитись? — спитав містер Сманґл, насупивши брови.

— Ні, тепер я й так упізнаю вас, де б ми не зустрілися, — весело відповів Сем.

— Не будьте брутальні з джентлменом, сер, — застеріг містер Сманґл.

— Боронь боже, — сказав Сем. — Коли ви скажете мені, що він прокинувся, я поводитимусь ім ним якнайчемніше.

Це зауваження, яке здаля натякало на те, що містер Сманґл, на думку Сема, не джентлмен, розлютувало його.

— Майвінсе! — запальчасто скрикнув містер Сманґл.

— В чім там справа? — озвався той з свого ложа.

— Хто в дідька цей хлопець?