— Чудова пора, — зауважив містер Снодграс, коли вони, перелізши через паркан, ішли полем. — Сонце саме заходить.
— А ось і офіцер, — скрикнув незабаром містер Вінкл.
— Де?
— А он — джентлмен у синьому плащі.
Містер Снодграс глянув у зазначуваному вказним пальцем його друга напрямі і вздрів фігуру, описану Вінклем. Офіцер на знак того, що бачить їх, помахав рукою, і наші приятелі пішли слідом за ним. Перелізши ще раз один пліт, вони опинились на відлюдному полі. Два джентлмени чекали на них. Один був маленький гладкий чоловічок з чорним волоссям; другий — дуже показна особа у військовій уніформі — з абсолютно спокійним виглядом сидів на похідному стільці.
— Наші супротивники і хірург, я думаю, — сказав містер Снодграс. — Ковтніть трохи бренді. — Містер Вінкл схопив пляшку, що простягав йому друг, і хильнув чимало живлющої рідини.
— Мій секундант, сер, — містер Снодграс, — одрекомендував містер Вінкл, коли офіцер підійшов до них. Приятель доктора Слемера вклонився й показав на ящик зі зброєю на зразок того, що ніс містер Снодграс.
— Почнемо? — спитав офіцер.
— Звичайно, — відповів містер Снодграс. Місця було відзначено і всі попередні готування закінчено.
— Може, ці будуть вам більше до вподоби, ніж ваші, — сказав противний секундант, простягаючи свої пистолі. — Я вже зарядив їх. Не заперечуєте?
— Ні, — погодився містер Снодграс. Ця пропозиція позбавляла його великого клопоту, бо про те, як заряджають пистолі, він мав дуже невиразне й непевне уявлення.
— Тепер, я думаю, можна розставляти їх, — кинув офіцер таким тоном, нібито супротивники були шахи, а секунданти — грачі.
— Думаю, можна, — не сперечався містер Снодграс, який погодився б на всяку пропозицію, бо зовсім не розумівся на цих справах. Офіцер напрямився до доктора Слемера, а містер Снодграс підійшов до містера Вінкля.
