містер Велер заходився розпитувати, которе з наявних дев'ятьох ліжок містер Рокер улесливо схарактеризував як таке, що з нього і вставати не захочеш.
— Оце, — показав Рокер на поржавіле ліжко в одному з кутків. — Таке вигідне, що як ляжеш, то мимоволі заснеш.
— Мені здається, — сказав Сем, з видимою огидою дивлячись на зазначені меблі, — мені здається, що, облягаючись на ньому, можна не вживати маку.
— Безперечно, — погодився містер Рокер.
— І я думаю, — вів Сем далі, скоса поглядаючи на свого пана й шукаючи на його обличчі симптомів одмовлення від попередніх плянів, — я думаю, що інші джентлмени, які сплять тут, — таки джентлмени.
— Справжнісінькі, — відповів містер Рокер. — Один з них випиває щодня дванадцять пінт елю і ніколи не кидається своєї люльки; навіть коли їсть.
— Це, певне, великий пан, — здогадався Сем.
— А як же, — ствердив містер Рокер.
Та ці відомості ані трохи не схитнули намірів містера Піквіка, і великий муж, посміхнувшись, повідомив про своє бажання зазнати на собі наркотичних властивостей ліжка. Сказавши, що облягатись в'язень може хоч зараз же й без ніяких зайвих формальностей, Рокер пішов до себе, і містер Піквік з Семом залишились самі.
Погулявши трохи по „картинній галерії“, наш герой попросив Сема зняти на ніч нумер в якомусь поблизькому готелі, а ранком зайти сюди умовитись про приставку його гардероби з Джорджа та Яструба. Після цього містер Піквік попрощався з Семом і подавсь на гору спати.
Дуже некомфортабельна кімната доглядача мала на той час єдину вартність — крім містера Піквіка, в ній не було нікого. Отже, сівши на своє куценьке ліжко, він почав вираховувати, скільки грошей заробляє доглядач на цьому брудному помешканні річно. Математичні обчислення довели, що ця кімната не менш зисковна, ніж цілий квартал будинків десь на околицях Лондону. Задовольнивши свою цікавість, містер Піквік почав обмірковувати, які принади могли спокусити муху,
