— Не їдьте тільки до Вайткроської в'язниці, — порадив містер Перкер. — Це — просто неможливо. Там в одному покої стоїть по шістдесят ліжок, і шістнадцять годин на добу двері з неї зачинено.
— Я волів би оселитися в якомусь іншому місці, — сказав містер Піквік. — Не знаю тільки, чи можливо це. Ну, а як неможливо, то доведеться влаштовуватись якнайвигідніш на Вайткроській вулиці.
— Коли вже ви неодмінно вирішили сідати, дорогий мій сер, то я порадив би вас вибрати Флітську в'язницю, — мовив Перкер.
— Ну, нехай так і буде, — погодився містер Піквік. — Я поїду туди, скоро скінчу снідати.
— Тихо, тихо, любий сер, — добротливим тоном спинив його маленький аторней. — Нема чого так хапатися потрапити до установи, звідки більшість інших людей хапається викараскатись. Нам треба дістати ще наказа про ув'язнення, а до четвертої ви не знайдете в суді жадного судді.
— Добре, — погодився містер Піквік. — Тоді ми встигнемо ще пообідати тут на другу. Замовте нам баранячі котлети, Семе, і подбайте, щоб вони не запізнилися.
Ніякі докази, ніякі намови Перкерові не змогли вплинути на містера Піквіка. Свого часу з'явилися й зникли баранячі котлети, і, заждавши ще з півгодини (містер Нембі справляв обід — і його не можна було турбувати), всі вони поїхали до суду, де Перкер зараз же пройшов до канцелярії.
По закінченні всіх звичайних формальностей особу Семюєля Піквіка було доручено доглядові поліцая, що мав приставити його до Флітської в'язниці для винуватців. В ній містерові Піквіку належало перебути аж доки витрати та відшкодування за позовом „Бардл проти Піквіка“ не буде сплачено до останнього шага.
— А це, — сказав усміхаючись містер Піквік, — станеться у дуже й дуже довгому часі. Покличте карету, Семе. Перкере, друже, бувайте здорові!
— Я поїду з вами подивитись, як ви там улаштуєтесь, — мовив Перкер.
