— Що тут у вас сталося? — гарикнув чоловік у брунатному пальті, що підчас цього короткого діялогу прослизнув уже до самих дверей.
— Та оцей жевжик грубіянить мені, — поскаржився джентлмен, знову штовхаючи Сема.
— Ну, ці штуки треба кинути! — рикнув Смоч і собі вліпив Семові доброго бухана.
Останній удар мав якраз ті наслідки, що їх сподівався досвідчений Смоч: поки Сем на подяку за люб'язність притискував обшарпанця до одвірка, принципал прослизнув в двері й напрямився до буфетної кімнати. Сем, замінявшися з містером Смочем кількома промовистими зауваженнями, ледве наздогнав його.
— Доброго ранку, серденько, — галантно вдався принципал до юної буфетниці. — Де у вас кімната містера Піквіка, моя голубонько?
— Проведить його на гору, — сказала буфетниця коридорному, навіть поглядом не вшанувавши фертикуватого джентлмена.
Коридорний побрався сходами на другий поверх.
Фертикуватий джентлмен і Смоч подались за ним. Позад усіх ішов Сем і на втіху слугам та іншим глядачам на мигах виявляв своє призирство й ненависть.
Коли ранні відвідачі зайшли до нього в нумер, містер Піквік ще спав. Шум розбудив ученого мужа.
— Принесіть води поголитися, Семе, — сказав з-за запони містер Піквік.
— І голіться зараз же, містер Піквік, — промовив джентлмен у волохатому пальті, відпинаючи завісу над головою вченого мужа. — У мене єсть наказ заарештувати вас у справі з Бардл. Ось документи од суду. А ось моя візитова картка. Я хотів би, щоб спершу ви заїхали до мене.
Як добрий приятель, ляснувши містера Піквіка по плечу, службовець з канцелярії шерифа (бо то і дійсно був він) кинув свою картку на коминкову дошку й видобув з камізелькової кишені золоту копирсточку.
— Моє прізвище Нембі, — сказав він, бачивши, як містер Піквік витягає з-під подушки окуляри й накладає їх, щоб прочитати картку. — Нембі; а мешкаю я в Бел-Елі, вулиця Колемана.
