— Снодграсе, — промовив він тремтячим з хвилювання голосом, — якщо мене буде вбито, в пакеті, що я вам передам, ви знайдете листа для мого… для мого батька.
Але й тут містер Вінкл схибив. Містер Снодграс трохи розчулився, але перейняв на себе доручення з такою охотою, наче був листоноша.
— Якщо мене буде вбито або я вб'ю доктора, — не вгавав містер Вінкл, — вас судитимуть як спільника. Чи маю я право наражати мого друга на небезпеку, мабуть, довічного ув'язнення?
Містер Снодграс трохи завагався, але його героїзм був непереможний. — В справах моїх друзів я ладний нехтувати й небезпекою.
Деякий час, заглибившись кожен у свої думки, вони йшли мовчки. Містер Вінкл в душі проклинав свого відданого друга. Ранок минав. Вінкл удавався в тугу.
— Снодграсе, — сказав він, раптом спиняючись, — не зробіть тільки мені капости: не звертайтесь до місцевої влади, не просіть поліцію заарештувати мене й доктора Слемера, бо тоді дуель не відбудеться. Прошу, не робіть цього.
Містер Снодграс вхопив свого друга за руку і з запалом відповів:
— Нізащо в світі!
Пересвідчившись, що Снодграса залякати не можна і що йому судилося бути живою метою, містер Вінкл здригнувся.
Містера Снодграса втаємничено в усі деталі справи, і, придбавши в крамниці задовільні пистолі, достатню кількість пороху, куль і пістонів, приятелі повернулись у готель.
Був теплий і душний вечір, коли вони рушили в путь. Містер Вінкл, щоб його не впізнали, закутався в здоровезний плащ, а містер Снодграс під своїм плащем ховав смертовбивчі інструменти.
— Ви нічого не забули? — збудженим тоном спитав містер Вінкл.
— Нічого. Я взяв із собою запасну пистолю на випадок, що перша не вистрелить, чверть фунта пороху і дві газети на клейтухи.
