така нещасна. — І бідолашна Арабела ревно заплакала. У Сема прокинулись лицарські почуття.
— Може, мені не слід було б утручатись у ваші справи, міс, — із запалом промовив він, — але я хочу сказати, що ладний зробити для вас усе, що вам буде завгодно. Хочете, я вижбурну через вікно обох цих костопильців або которогонебудь з них? — І на доказ своїх слів Сем закасав рукави, готовий зараз же стати до роботи.
З якихось, незрозумілих для Сема, причин Арабела відхилила цю привабливу пропозицію. Деякий час вони вагалися, чи вщасливити їй містера Вінкля побаченням, за яке так зворушливо клопотався Сем. Нарешті, боячись, щоб їхню розмову не перепинила третя особа, люба дівчина поквапилась дати Семові на розум, що, мабуть, буде в садку завтра ввечері, на годину пізніш як сьогодні.
Злізши неушкоджений з муру і не забувши віддати кілька секунд і своїм власним справам з того ж таки департаменту, містер Велер поспішився до готелю Чагарник, де його довгочасна відсутність починала вже викликати побоювання.
— Ми повинні бути обережні, — сказав містер Піквік, вислухавши Сема, — і не заради нас самих, а в інтересах молодої леді. Ми мусимо бути надзвичайно обачні.
— Ми? — помітно здивувався містер Вінкл.
Обурений тоном цього зауваження, містер Піквік спершу розсердився, але зараз же опанував себе і, як завжди лагідно, відповів:
— Ми, сер. Бо й я поїду з вами.
— Ви! — вихопилося в містера Вінкля.
— Я, — добротливо ствердив учений муж. — Погодившися стрінутись із вами, молода леді зробила цілком природний, але необачний крок. І якщо при вашому побаченні буду присутній я — ваш спільний друг, досить старий, щоб бути вашим батьком, — обмова людська ніколи не зниме голосу проти дівчини.
Містер Вінкл, зворушений таким доказом делікатної поваги до юної „протеже“ друга, стиснув Піквікові руку з почуттям вдячности, близьким до обожнювання.
