Через цілий наступний день Сем назирцем ходив за містером Вінклем, поклавши не спускати його з ока, доки не буле одержано додаткових інструкцій од їхнього ватага. О восьмій вечора містер Піквік своєю власною особою ступив до залі в готелі „Чагарник“ і, приязно всміхаючись, сказав Семові, що той зробив усе як слід і тепер може вже не пильнувати свого бранця.
— Я приїхав сюди, — пояснював містер Піквік, поки Сем звільняв його з пальта й подорожнього шарфа, — приїхав сам, щоб особисто пересвідчитись, чи серйозні та благородні ваші наміри щодо молодої леді. Інакше бо я не можу дозволити Семові брати участь у цій справі.
— Серйозні, слово чести, і цілком щирі, — із запалом одповів містер Вінкл.
— Не забувайте, що ми стрілися із нею в будинкові нашого дорогого друга, Вінкле, — застеріг містер Піквік — було б поганою подякою за його гостинність легковажно ошукати найкращі почуття молодої дівчини. Я не дозволю вам цього, сер; не дозволю.
— Я ніколи й на думці не мав такого, — скрикнув містер Вінкл. — Я довго вже думаю про це, добре зважив усю справу і певний, що щастя моє залежить тільки від неї.
Тут містер Вінкл розповів, що казав йому про Арабелу Бен Елен; признався, що хоче добитись побачення з молодою леді й освідчитись їй, і повідомив, що з деяких туманних натяків зазначеного Бена можна думати,
