— Дуже радий чути, — запевнив Давлер. — Прокинувся сьогодні ранком. І забув уже про вчорашні загрози. Тільки сміявся з усієї історії. Не відчував до вас ніякої ворожости. Так і сказав.
— Кому ви сказали? — зацікавився містер Вінкл.
— Місіс Давлер. „Ти заприсягався, що вб'єш його“, каже вона. „Заприсягався“, одповідаю. — „То була глупота?“. „Була, мушу признатись. Піду попрошу пробачення. Де він?
— Хто? — спитав містер Вінкл.
— Та ви ж. Я зійшов наниз. Вас не знайшов. Піквік сидить похмурий. Хитає головою. Сподівався, що обійдеться без насильства. Я зрозумів одразу. Ви образились. Поїхали кудись; чи не до приятеля якого-небудь. Мабуть, по пистолі. „Запальчастий хлопець“, кажу, „він мені до вподоби!“
Містер Вінкл кашлянув. Йому стало ясно, як повернулася справа, і він раз-по-раз набував поважнішого вигляду.
— Я залишив вам листа, — вів далі Давлер. — Писав, що шкодую. І дійсно, шкодував. Мусив бути у Брістолі в одній невідкладній справі. Ви не задовольнились. Поїхали слідом за мною. Ви вимагаєте з'ясувати непорозуміння? Маєте рацію. Тепер усе з'ясовано. Мою справу розв'язано. Завтра їду назад. Їдьмо разом.
З кожною новою фразою Давлера обличчя містера Вінкля набувало більшої гідности. Таємничий характер початку їхньої розмови ставав йому де-далі зрозуміліший. Давлер мав проти дуелі не менше, як і він сам. Коротко кажучи, ця страшна й чваньковита особа була найбільший у світі боягуз. Пояснюючи відсутність містера Вінкля полохливістю, властивою і його вдачі, Давлер ужив однакових із ним заходів і ретирувався з Басу, вичікуючи того часу, коли ворог його перегнівається.
Зорієнтувавшися в правдивому стані речей, містер Вінкл прибрав грізного вигляду й сказав, що пояснення Давлера його задовольняють. Проте, з тону його Давлер зрозумів, що, якби пояснення показались незадовільними, неминуче сталося б щось жахливе й непоправне. Пройнявшися захватом перед великодушністю й поблажливістю містера Вінкля, Давлер і сам заспокоївся, і
