— Невже ж ви не знали, що я тут? — дивувався Боб, дружньо стискаючи Вінклеву руку.
— Слово чести, ні, — відповів містер Вінкл, повертаючи привітання.
— Хіба ви не бачили мого імени? — і Боб звернув увагу свого приятеля на парадні двері, де білими літерами було накреслено: „Сойєр, наступник Нокморфа“.
— Воно не впало мені в око, — пояснив містер Вінкл.
— Боже ти мій, якби я знав, що це ви, я вискочив би на вулицю і впіймав би вас у свої обійми, — запевнював Боб. — Але, бігме, я взяв вас за збірчого.
— Не може бути.
— Присягаюся. І саме збирався сказати, що мене нема вдома, але що я можу доручити оповістку самому собі… Я й зробив би так, бо він мене не знає… Та заходьте ж бо! — Розмовляючи в такий спосіб, Боб штовхнув містера Вінкля в суміжну кімнату, де сидів ніхто як містер Бенджемен Елен і розважався тим, що розпеченою коцюбою пробивав дірочки в дошці над коминком.
— О, цього вже й я не сподівався, — сказав містер Вінкл. — Як затишно у вас тут.
— Непогано, — згодився Боб Сойєр. — Я допіру скінчив учитись, а приятелі постачили мені все потрібне для роботи. Отже я нап'яв на себе чорний сурдут, наклав окуляри і силкуюсь увесь час виглядати якнайсерйозніш.
— І, певно, у вас нічогенька практика? — лукаво підморгнув містер Вінкл.
— Чудова. Така путяща, що за кілька років ви спроможетесь скласти всі мої прибутки в чарочку й прикрити їх аґрусовим листком.
— Ви жартуєте? — сказав містер Велер. — Адже самого товару у вас…
— То лише справа, голубчику. В половині шухляд нічого немає, а друга половина — не відчиняються.
— Не може бути.
— Факт, слово чести! — І Боб Сойєр, увійшовши до аптеки, що сили потяг за позлочені шишечки кільки фальшивих шухлядок. — В цілій аптеці немає майже нічого, крім п'явок, та й ті вже зужиті.
