Кліфтона, й побрався в указаному напрямку. Бруки міста Брістолю не найчистіші й не найширші в світі, а вулиці його не належать до числа найпростіших або найменш переплутаних. Заблукавши в їхніх кривинах та закрутах, містер Вінкл став шукати якоїсь пристойної крамниці, де його могли б справити на вірну путь.
Роздивляючись навкруги, він звернув увагу на новопофарбований будинок — щось середнє між крамницею й приватним помешканням. Червона лямна над входом досить виразно свідчила, що тут живе лікар, і слова „Лікарський кабінет і аптека“, золотими літерами написані над вікнами дожидальні, були, мабуть, і зайві. Вважаючи цю установу за цілком придатне для довідок місце, містер Вінкл увійшов до крамнички, де стояли ящики та пляшки з ярликами. В кімнаті не було нікого, і він постукав півкроновою монетою об прилавок. Зараз же двері до внутрішніх кімнат одчинилися, і коло прилавку опинився молодий чоловік, вченого вигляду, в зелених окулярах і з величезною книгою в руках.
— Перепрошую, сер, — сказав містер Вінкл, — чи не були б ви ласкаві сказати мені, як пройти…
— Ха-ха-ха! — зайшовся голосним реготом учений молодий чоловік, підкидаючи книгу високо вгору й спритно ловлячи її саме тоді, як вона загрожувала розтрощити всі пляшки на прилавку. — Оце так несподіванка!
Для містера Вінкля це і справді була несподіванка. Вражений також незвичайною поведінкою медичного на позір джентлмена, він мимоволі відступив до дверей і схвильовано дивився на молодого чоловіка.
— Хіба ж ви не впізнаєте мене? — спитав медичний на позір джентлмен.
Містер Вінкл промимрив, що не має такої чести.
— Тоді моя справа, значить, не безнадійна. Я лікуватиму брістольських стариць, коли мені пощастить зберегти цей вигляд. Геть під усі чорти, старе дрантя! З цими словами молодой чоловік навдивовижу ловким рухом ноги жбурнув книгу в найдальший кінець крамнички, скинув свої зелені окуляри й усміхнувся всмішкою Роберта Сойєра, есквайра, колишнього студента-медика.
