кінця коридору, він спинився, повільно повернув назад і просунув голову в двері вітальні.
— Сер! — шепонув містер Велер.
— Чого вам, Семе? — озвався його пан.
— Чи правильно я зрозумів ваші інструкції, сер?
— Я певний того.
— Чи маю я право валити його додолу, сер?
— Безперечно. Цілковите право. Робіть, що визнаєте за потрібне. Я вас не обмежую.
Сем кивнув головою і, зачинивши по собі двері, з чистою душею вибрався в далеку путь.
Бідолашний джентлмен, що мимохіть переполохав мешканців тихої Королівської вулиці, перебувши дуже неспокійну й турботну ніч, покинув будинок, де ще спали його друзі, і подавсь світ за очі. Навряд чи пощастить колинебудь гідно оцінити або в належний спосіб ушанувати благородні мотиви, що спонукнули містера Вічкля на такий вчинок. „Якщо цей Давлер“, міркував Вінкл, „якщо цей Давлер наважиться справдити свою загрозу (а він, безсумнівно, наважиться), мені доведеться викликати його на дуель. Він має дружину, що кохає його і в усьому від нього залежна. І раптом, засліплений жадобою помсти, я вбиваю його. Як же почуватиму я себе по тому?“ Ці сумні думки так вплинули на людяну душу молодого чоловіка, що коліна йому задріботіли одне об одне і на обличчі виразно вималювались усі його прекрасні перечування. Спонукуваний цими міркуваннями, він схопив валізку і, крадькома сповзши сходами, як міг нечутно відчинив ненавидні двері й вийшов на вулицю. Коло Королівського готеля він натрапив на диліжанса, що мав вирушати до Брістолю. Вважаючи, що це місто не менш від інших пасує до його намірів, Вінкл сів на імперіял і прибув туди з усією швидкістю, на яку здатна пара коней, що двічі, а то й більше, на день одбувають таку подорож.
Найнявши нумер у готелі „Чагарник“ і вирішивши відстрочити листування з містером Піквіком аж доки гнів Давлерів до певної міри випарується, він пішов знайомитись із Брістолем. Оглянувши корабельню й подивившись на собор, Вінкл спитав, як пройти до
