визирнула у вікно саме тоді, як містер Вінкл поринав у портшез. Побачивши це, поважна леді видала жахливий зойк і кинулась повідомити містера Давлера, що дружина його тікає з іншим джентлменом.
Вражений такою звісткою, містер Давлер, наче ґумова опука, скочив з ліжка і підбіг до свого вікна водночас з містером Піквіком. Перше, що вони вздріли, був містер Вінкл, який намагався втиснутись у портшез.
— Вартовий! — нестямно скрикнув містер Давлер. — Вартовий! Держіть його! Цупко держіть його! Затримайте, поки я не зійду вниз… Я переріжу йому горлянку… Дайте мені ножа… Од уха до вуха… Переріжу… пустіть, місіс Кредок! — І, вихватившись із рук переляканої господині й містера Піквіка, обурений чоловік схопив десертний ножик і вирвався на вулицю.
Та містер Вінкл не чекав на нього. Почувши жахливі загрози відважного Давлера, він вистрибнув з портшеза і, впустивши з ніг свої капці, дременув униз по вулиці, переслідуваний Давлером і вартовим. Оббігши круг кварталу, він кинувся в одчинені вже двері свого будинку, грюкнув ними перед самим обличчям містера Давлера, зачинився на ключ в своїй спальні, забарикадував двері рукомиєю, комодою та столом і почав укладатися, щоб світанком залишити Бас. Давлер, підійшовши до зачинених дверей, заприсягався крізь дірку в замку, що завтра же переріже містерові Вінклеві горлянку, і довго ще із вітальні чути було суперечки й переконливий голос містера Піквіка, що намагався дати всьому лад.
