— Нарешті хтось іде, мадам, — сказав короткий носій.
— От якби я був ззаду його та ще з дрючком! — пробурмотів довгий.
— Хто там? — спитав містер Вінкл, одкидаючи ланцюжок.
— Ти не питайся, дурна твоя голова, — озвався зневажливим тоном довгий, певний, що розмовляє із слугою. — Не базікай, а відчиняй мерщій.
— Та звивайся швидше, сонько! — підбадьорював другий.
Напівсонний містер Вінкл механічно скорився, прочинив двері й визирнув на вулицю. Перше, що впало йому в око, було червоне полум'я смолоскипа. Вражений жахливою думкою, що будинок горить, він широко розчинив двері і, тримаючи над собою свічку, пильно вдивлявся в темряву. На цю хвилину порив вітру задув свічку. Щось штовхнуло містера Вінкля в спину й оджбурнуло на вулицю, а двері з грюкотом зачинилися.
— Здорово зроблено, молодий чоловіче! — сказав коротенький носій.
Містер Вінкл, угледівши через вікно портшеза жіноче обличчя, кинувсь до дверей і став що-сили стукати молотком та благати носіїв зараз же віднести портшез.
— Заберіть його, заберіть! — кричав містер Вінкл. — Он хтось виходить уже з сусіднього будинку. Пустіть мене в портшез! Заховайте мене! Допоможіть мені!
Бідолашний Вінкл трусився з холоду, і кожен раз, як підносив угору руку з молотком, його халат розкривався в найнечепурніший спосіб.
— Он хтось іде вулицею. Там і дами. Прикрийте мене чимнебудь! Станьте переді мною! — мало не плакав Вінкл. Та носії так знесилились од реготу, що не могли подати йому ніякої помочі, а дами раз-по-раз підходили ближче.
Містер Вінкл розпачливо стукнув у двері востаннє. Дами були вже за кілька будинків. Безталанний джентлмен кинув свічник, що ввесь час тримав у себе над головою, і сміливо метнувся в портшез, де сиділа місіс Давлер.
Нарешті гамір та метушню на вулиці почула й місіс Кредок. Напнувшись поверх чепчика шаллю, вона
