— Адже, дорогий мій сер, ви несерйозно відмовляєтесь платити відшкодування? — наступного ранку казав маленький Перкер, прийшовши до містера Піквіка в його нумер.
— Ні фарсинга, — рішуче мовив наш герой, — ні фарсинга! Мої друзі спитувались уже відрадити мене від цього наміру, — надаремно. Я житиму, як і жив, аж доки мої супротивники дістануть права вимагати виконання присуду, і якщо їм стачить підлости скористатись із свого права та заарештувати мене, я скорюся безжурно й з чистим серцем. А коли можуть вони зробити це?
— Вони дістануть наказа рівно за два місяці, — відповів Перкер.
— Добре, — сказав містер Піквік, — а тимчасом, голубчику, не нагадуйте мені про цю справу. Тепер же, — вів далі великий муж, позираючи на своїх приятелів з добродушною всмішкою і іскрами в очах, що їх не могли затемнити або приховати жадні окуляри, — тепер нам треба вирішити тільки одне питання: куди ми зараз їдемо.
Містер Тапмен і містер Снодграс були занадто вражені героїчністю свого друга, щоб спромогтися відповісти. Містер Вінкл ще не зовсім очуняв од вчорашнього виступу на суді і не був здатний мати свою думку.
