— Думаю, що то був мій батько, мілорде, — признався Сем.
— Ви бачите його?
— Ні, не бачу, — відповів Сем, вдивляючись у ліхтар у стелі залі.
— Якби ви могли вказати, я зараз же звелів би заарештувати його, — промовив суддя.
Сем удячно вклонився й повернув своє веселе обличчя до доктора Бацфаса.
— Ну, містер Велер, — сказав доктор.
— Ну, сер, — озвався Сем.
— Ви, здається, служите у містера Піквіка, одповідача в цій справі. Що ви можете сказати?
— Що я можу сказати? А ось що: я дійсно служу в цього джентлмена, і службою дуже задоволений.
— Мало роботи й багато заробітку, я думаю? — пожартував доктор Бацфас.
— О, заробітку досить, як казав один салдат, коли суд присудив учистити йому триста п'ятдесят батогів.
— Ви не повинні розповідати нам, що казав салдат або хтось інший, сер, — спинив йго суддя. — Це нам не інтересно.
— Дуже добре, мілорде, — згодився Сем.
— Чи не можете ви пригадати чогось незвичайного, що сталося того ранку, як ви найнялися до відповідача? — спитав доктор Бацфас.
— Пригадую дещо.
— Розкажіть, будьте ласкаві, про це присяжним.
— Того ранку я одержав нову трійку, джентлмени присяжні, — сказав Сем, — і як на ті часи, то була для мене найвидатніша подія.
Всі в залі засміялися, а маленький суддя, виткнувши з-за пюпітра невдоволене обличчя, застеріг:
— Будьте уважні, сер.
— О! так само казав мені тоді і містер Піквік, мілорде, — відповів Сем. — І я дуже дбав за свій костюм, сер. Пильнував, як міг.
Суддя хвилини зо дві пильно вдивлявся в Сема, але обличчя в того було таке спокійне й таке безвинне, що суддя не сказав нічого й запропонував докторові Бацфасові провадити допит далі.
