— Був.
— З вами були й ваші приятелі, Тампен і Снодграс на ймення?
— Так.
— Вони тут?
— Тут, — одповів містер Вінкл, безпорадно дивлячись на те місце, де сиділи його друзі.
— Я попрошу вас звертати більше уваги на мене й забути про ваших друзів, містер Вінкл, — і містер Скімпін знову промовисто глянув на присяжних. — Вони свідчитимуть без попередньої наради з вами. А, може, ви заздалегідь змовились із ними? Тепер, сер, розкажіть присяжним, що бачили ви, коли ввійшли того ранку до вітальні відповідача. Не баріться, сер. Вам доведеться сказати про це рано чи пізно.
— Одповідач, — з деяким зрозумілим ваганням сказав містер Вінкл, — держав позивачку за поперек, а вона лежала в нього на руках і, здавалося, була непритомна.
— Чи чули ви, що говорив їй одповідач?
— Я чув, як він називав її голубонькою і просив заспокоїтись, бо хтось іде.
— Тепер ще одне запитання, містер Вінкл, і не забувайте застереження мілорда судді. Чи можете ви присягнути, що відповідач Піквік не казав: „Місіс Бардл, голубонько, заспокойтеся. Вам бо треба буде до цього призвичаюватись“, або щось у такому дусі?
— Я… я зрозумів його слова зовсім інакше, — пробелькотів містер Вінкл, ошелешений таким перекрученням свого свідчення. — Я був на площадці коло дверей і не міг чути виразно. Вражіння в мене…
— Присяжні зовсім не цікавляться вашим вражіннями, містер Вінкл, — перепинив його містер Скімпін. — Люди порядні не базують своїх висновків на вражіннях. Ви були на площадці й не чули виразно його слів, кажете? Гаразд. Я питаю вас, чи можете ви заприсягтись, що Піквік не сказав наведеної мною фрази. — Не можете?
— Ні, не можу, — відповів Вінкл, і містер Скімпін сів на своє місце з виглядом переможця.
До цього моменту становище містера Піквіка було таке погане, що погіршити його, здавалось, було не можна. Проте, його можна було поліпшити, і містер
