— Сер! — сказав доктор грізним голосом, одводячи незнайомого у віддалений куток проходу й простягаючи йому свою візитову картку, — моє ім'я — Слемер, лікар Слемер, сер, з 97-го полку, Четхемські Касарні. Ось моя картка, сер. — Він хотів додати ще щось, але захлинувся від обурення.
— А, — зимно відповів незнайомий, — Слемер… вельми вдячний… дуже люб'язно з вашого боку… але тепер я не хворий… Слемер… добре, покличу, як занедужаю.
— Ви — мерзотник, сер! — прохрипів розлючений доктор, — боягуз, страхопуд, брехун… так ніщо не може примусити вас дати мені свою картку, сер?
— А, розумію, — промовив незнайомий ніби до себе, — заміцний глінтвейн… щедрий господар… необачно… дуже необачно… краще пити лімонад… в кімнатах занадто жарко… ви ж таки не молодий… погано почуватимете себе зранку… все вам болітиме… все… — і він піднявся ще на один-два щаблі.
— Ви живете в цьому готелі, сер? — вигукнув обурений доктор. — Тепер ви неосудні, сер, але завтра ви почуєте за мене з самого ранку, сер. Я таки розшукаю вас, сер. Я викопаю вас з-під землі.
— Вам легше буде знайти мене під землею, ніж удома, — ані трохи не хвилюючись, одповів незнайомий.
Доктор Слемер люто натиснув капелюша на свою голову, а наші друзі зійшли вниз і поклали у валізку непритомного Вінкля його фрачну пару.
Другого ранку дзиґарі ледве встигли вибити сьому годину, як занурений у дрімоту мозок містера Піквіка вийшов з стану несвідомости завдяки міцним ударам, що гупали в двері його кімнати.
— Хто там? — спитався містер Піквік, схоплюючись з ліжка.
— Коридорний, сер.
— Чого вам треба?
— Скажіть, прошу, сер, в якого з джентлменів з вашої компанії блакитний фрак, а на ньому позлочені ґудзики з ініціялами П. К.?
— Його вивісили почистити, і хлопець забув, з якої кімнати він його взяв, — подумав містер Піквік. — У містера Вінкля. Перша чи друга кімната праворуч.
