вують політичні обіди… вагони камбали… десятки кошів… хитрющі хлопці… Склянку вина, сер!
— З охотою, — сказав містер Піквік; і незнайомий спершу з ним, потім із містером Снодграсом, випив потім із містером Тапменом, потім із містером Вінклем і нарешті з усім товариством разом, і робив це майже так саме швидко, як говорив.
— Що то в біса за метушня у вас на другому поверсі? — спитав чужинець, — тягнуть нагору лави… бігають теслі… лямпи, склянки, гарфа… Що це буде?
— Баль, сер, — відповів слуга. — Добродійний баль, сер.
— Чи багато в цьому місті гарних жінок? не знаєте, сер? — зацікавився містер Тапмен.
— Надзвичайно… маса… Кент, сер… кожен знає Кент.… яблука, вишні, хміль і жінки… Склянку вина, сер!
— З великою приємністю, — одказав містер Тапмен. Незнайомий налляв і спорожнив.
— Дуже хотілося б одвідати цей баль, — відновив стару тему містер Тапмен. — Страшенно!
— Білети в буфеті, сер, — вкинув слово слуга, — по півгінеї за білет.
— А, вже починається, — нашорошив вуха незнайомий. — Чуєте, скрипки?… а тепер гарфа… поїхали! — Різноманітні звуки, що долинали згори, сповіщали про початок першої кадрилі.
— Як би мені хотілося піти туди! — повторив містер Тапмен.
— Хотів би й я, — сказав чужинець, — клятий багаж ще не прийшов… здоровезні ящики, а одягти нема чого… дивно, чи не правда?
Загальна добродійність була одною з найтиповіших рис удачі всіх піквікців, але ніхто з них не додержував цього благородного принципу так ревно, як містер Тапмен. Кількість згадуваних у протоколах Товариства випадків, коли добрячий джентлмен посилав до інших членів клубу людей, що потребували грошової або речової допомоги, просто неймовірна.
— Я з радістю позичив би вам свій костюм, — сказав містер Тапмен, — але ви скорше худорляві, а я…
