— Тут? ні… але вас раджу… добрий готель… вигідні ліжка… я спиняюсь у Райта… сусідній будинок… дорого, страшенно дорого… півкрони, як тільки глянеш на швайцара… коли обідаєш у знайомих, беруть більше, ніж стало б пообідати в їхньому ресторані… чудні хлопці… дуже.
Містер Вінкл повернувся до містера Піквіка і прошепотів кілька слів; шепіт перейшов од містера Піквіка до містера Снодграса, од містера Снодграса — до містера Тапмена. Всі, погоджуючись, похитали головами.
— Цього ранку ви зробили нам величезну послугу, сер, — звернувся до незнайомого містер Піквік. — Дозвольте нам, на ознаку вдячности, просити вас ласкаво пообідати з нами.
— З великою охотою… не хочу ставити свої умови, але жарена курка з печерицями… надзвичайна річ… на яку годину?
— Зараз подумаємо, — відповів містер Піквік. — Тепер — коло третьої. Скажімо, о п'ятій?
— Це підходить мені якнайкраще, — промовив незнайомий. — Так о п'ятій рівно?.. Бувайте.
Піднявши капелюша на кілька цалів од голови і недбало наклавши його знову трохи на-бакир, незнайомий з брунатним пакунком у кишені похапцем вийшов з двору й побрався Головною вулицею.
— Очевидно, бачив багато країн і звик спостерігати і людей, і речі, — зауважив містер Піквік.
— Хотів би я подивитись на його поему, — сказав містер Снодграс.
— А я на його собаку, — промовив містер Вінкл.
Містер Тапмен не сказав нічого, але він згадав донью Хрістіну, шлунковий смок та водограй, і на очі йому набігли сльози. О п'ятій рівно прийшов незнайомий, а невдовзі по його приході подали й обід. Він збувся свого брунатного пакунка, але не змінив нічого в своєму вбранні і став, скільки було можливо, ще більш говіркий.
— Що це? — спитав він, коли слуга зняв покришку з одної з мисок.
— Камбала, сер.
— Камбала… ага!.. надзвичайна риба… її „завжди присилають з Лондону… Власники ресторанів улашто-
