Знайдете ви їх у готелі „Великого Білого Коня“. Беріть допомогу й мерщій виконуйте розпорядження. Мазле!
— Тут, ваша ясновельможність.
— Проведіть леді з кабінету.
Міс Вісерфілд подалась до готелю глибоко вражена розумом та вченістю судді. Містер Напкінс подався снідати. Містер Джінкс подавсь у міркування, бо йому, крім софи у вітальні кватировласниці, не було куди подаватись. А містер Грамер подавсь виконувати розпорядження судді, щоб змити образу, вчинену ранком йому і другому представникові його величности — педелеві.
Поки переводилось рішучі та грізні готування, що мали на меті забезпечити порядок у королівстві, містер Піквік і його друзі, не мавши й гадки про всі ці важливі події, спокійно сиділи за обідом і дружньо розмовляли. Містер Піквік, на велику втіху товариства, а надто містера Тапмена, саме оповідав про свої пригоди минулої ночі, коли двері відчинилися, і в кімнату зазирнула чиясь фізіономія.
Поведінка містера Грамера була суто фахівська, але разом із тим і своєвірна. Поперше, увійшовши в кімнату, вія зачинив двері на засув; подруге, старанно вилоснив бавовняною хусточкою свою голову й обличчя; потретє, поклав свого капелюша з бавовняною хусточкою всередині на найближчий стілець і, вчетверте, витяг з внутрішньої кишені фрака коротеньку булаву з брондзовою коронкою на кінці і з тогосвітнім виглядом поманив нею містера Піквіка.
Перший зламав мовчанку містер Снодграс. Він суворо глянув на містера Грамера й енерґійним тоном сказав:
— Це — приватне приміщення, сер. Приватне приміщення.
— Ніяких приватних приміщень для представника його величности, коли він пройшов уже вхідні двері. Так каже закон. Дехто каже, нібито кватира кожного англійця — то його замок. Дурні вигадки.
Піквікці в замішанні перезирнулися.
— Хто тут, містер Тапмен? — спитав Грамер. Про містера Піквіка він навіть і не звідався, бо інтуїтивно вгадав його відразу.
