негідний, я коротенько розповів би їй про своє минуле й про сучасне своє становище. Я дав би їй на розум, що для всякого іншого я — дуже хороша партія. Далі я став би говорити про пал мого кохання та глибину моєї відданости. Може, я навіть спитався б узяти її за руку.
— А, — сказав містер Магнус, — це вельми важливий деталь.
— Потім, — вів далі містер Піквік, запалюючись сам, — я спитав би коротко й просто: „Чи згодні ви бути моєю?“, і думаю, що на таке запитання вона відверне від мене свою голову.
— Ви певні, що вона так і зробить? — зацікавився містер Магнус, — бо якби вона відвернула голову в іншому місці, то це було б уже незручно для мене.
— Гадаю, що вона має так зробити, — відповів містер Піквік. — Тоді, сер, я стискую їй руку, а потім, в разі вона не відмовить (а я думаю, після цього вона не може відмовити), я чемненько відводжу хусточку, що її вона мусить притиснути до своїх очей (а вона притисне, скільки я знаю натуру людську), і шанобливо цілую її. Я неодмінно цілую її і особливо настоюю на цьому пункті, містер Магнус, і певний, що тоді вона засоромиться і пошепки дасть свою згоду, якщо взагалі вона не проти мене.
Містер Магнус яку хвилинку мовчки дивився на одухотворене обличчя містера Піквіка, а потім, глянувши на годинника, що показував уже десять на дванадцяту, гаряче стиснув йому руку й вихопився, як навіжений.
Містер Піквік почав походжати по кімнаті. Коли стрілки на дзиґарях наблизились до пів на дванадцяту, двері раптом одчинилися. Обернувшись, щоб зустрінути містера Магнуса, наш герой побачив перед собою веселе обличчя містера Тапмена, безтурботні риси містера Вінкля й надхненний вид містера Снодґраса. Поки містер Піквік вітався з ними, в кімнату вбіг містер Магнус.
— Мої приятелі, за яких я уже говорив вам, містер Магнус, — одрекомендував містер Піквік.
— До послуг ваших, джентлмени, — сказав містер Магнус, очевидно, вкрай зворушений. — Дозвольте поговорити з вами хвилиночку, містер Піквік, — і містер
