— А як живе ваш симпатичний пан? — спитав Джоб, коли вони йшли назад. — О, він дуже пристойний джентлмен, містер Велер. Я сподіваюся, він не застудився тої ночі?
В погляді Джоба Тротера було стільки лукавства, що кулак містера Велера мимохіть стулився, але він стримав себе й одповів, що містер Піквік здоровий.
— Дуже радий, — сказав містер Тротер. — Він тут тепер?
— А ваш? — і собі спитав Сем замість відповіді.
—Та тут; і, мені боляче казати, містер Велер, вигадує щось нове, гірше ще, ніж тоді.
— А-а! — зацікавився Сем.
— О, соромно казати; жах такий!
— Знову в пансіоні?
— Ні, не в пансіоні, — і Джоб знову лукаво глянув на містера Велера.
— В будинкові з зеленою хвірткою?
— О, ні, ні! — поквапився, більше, ніж звичайно, відповісти Джоб, — зовсім не там.
— Що ж ви там робили? — і Сем пильно подивився на Тротера. — Мабуть, опинилися там випадково?
— Е, ні, — признався Джоб і пошепки, ніби повіряючи секрет який, пояснив, — в цьому будинкові, містер Велер, багато слуг і між іншими — одна куховарка, що ощадила трохи грошей. І вона хоче, містер Велер, одружитись і одкрити маленьку дрібну торговлю. Ми зустрічались із нею в церкві, містер Велер… і… і, можливо, я буду господарем тої крамнички. Головна перевага мого нового життя, містер Велер, — тут на очі йому набігли сльози, — полягає в тому, що тоді я спроможуся кинути службу в цієї поганої людини і стати чесним.
— Нещастя мені з вами, — перепинив його Сем. Справжній водогін, а не людина. Ну, чого ви тепер топите землю слізьми? Сумління заговорило?
— Я не можу втриматися, містер Велер, — сказав Джоб по короткій павзі. — Ви ж подумайте тільки: мій пан підслухав тоді нашу з вами розмову, підмовив молоду леді сказати, що вона зовсім не знає його, підкупив начальницю, мене посадовив у екіпаж і увіз. А тепер лаштується зробити щось ще гірше. О, містер Велер, я й досі здригаюся, як згадаю цю історію.
