— Також, сер.
— Мабуть, ми будемо входити? — запропонував містер Піквік.
— Перепрошаю, містер Піквік, — мовив метушливий джентлмен, влазячи на колесо, — але я не можу виїздити в стані такої непевности. З манір цього чоловіка я бачу, що вони не поклали моєї шкіряної коробки.
— Ви таки страшенно нервова людина, сер, правда? — спитав містер Велер-старший, скоса поглядаючи на Магнуса, коли той піднимався на своє місце.
— Усі ці дрібниці завжди турбують мене, — погодився той, — але тепер я вже цілком спокійний.
— Хвалити бога, — зрадів містер Велер. — Семі, допоможи ж бо своєму панові злізти нагору. Не ту ногу сер. О, тепер так, давайте руку сер. Лізьте. Ви певне важили менше, як були хлопець, сер.
— Ви не помиляєтесь, містер Велер, — не заперечував захеканий містер Піквік, сідаючи поруч його.
— Стрибай, Семі! — сказав містер Велер. — Виведи коні, Вільяме! Бережіть голови під ворітьми, джентлмени! Дякую, Вільяме. Пускай тепер!
Завдяки дуже інтересним і повчальним розмовам з містером Велером, наші подорожні проїхали більшу частину дня зовсім непомітно. Тем не бракувало, бо коли говіркий містер Велер хоч на хвилинку спинявся, його з успіхом заступав містер Магнус. Він дуже цікавився всіма подробицями з біографії своїх компаньйонів і на кожній зупинці виявляв тривогу щодо безпечности та добробуту своїх двох торб, шкіряної коробки з капелюшем і пакунка в коричневому папері. На головній вулиці Іпсвіча, проминувши площу Ратуші, ліворуч стоїть готель, відомий на всю округу під назвою готелю „Великого Білого Коня“. Коло дверей його й спинявся щовечора лондонський диліжанс, і цього вечора з нього вийшли містер Піквік, Сем Велер і містер Пітер Магнус.
— Ви спиняєтесь у цьому готелі, сер? — спитав містер Магнус, коли і червону торбу, і смужкату торбу, і пакунок у коричневому папері, і шкіряну коробку з капелюшем було знято й поставлено в коридорі.
