— Це багаж твого пана, Семі? — звідався містер Велер у свого ніжного сина, коли той ступив у двір готелю „Бика“ у Вайтчепелі, несучи в руках дорожню валізку та невеличкий портплед.
— Ач, який ти метикуватий, старий! — схвалив містер Велер-молодший, спускаючи на землю свою ношу й вмощуючись на ній, як на стільці. — А зараз буде й сам пан.
— Він їде кебом, я гадаю? — сказав батько.
— Так. Хоче набратись почувань небезпеки на цілих вісім пенсів, — одповів син. — Ну, а як сьогодні мачуха?
— Щось чудне з твоєю мачухою, Семі, щось надзвичайно чудне, — і містер Велер ураз став серйозніший. — Вона останнім часом, здається, вступила до методистів зробилась надзвичайно святобожна. Вона — занадто святе створіння для мене, Семі, і я сам бачу, що негідний її.
— Ну, це вже самозневажання, — сказав Семюєл.
— Але це так, — зідхнув родитель. — Вона вигадала якусь штуку, нібито доросла людина може народитись знову. Вони звуть це, здається, друге народження. Дуже хотів би я побачити цю систему в житті, Семі. Здорово було б, якби твоя мачуха народилася знову; оддав би я її мамці та й край!
— А як ти думаєш, що вони виробляють, ті баби, Семі? — вів далі містер Велер по короткій павзі, протя-
