чомусь до себе особливу увагу містера Піквіка. Він завзято палив, але раз-у-раз виймав люльку з рота й пильно придивлявся то до містера Піквіка, то до містера Велера. Потім він занурював своє обличчя в кухоль з портером, але й звідти, скільки дозволяли це розміри кухля, не переставав кидати оком то на одного, то на іншого. Після того старий глибокодумно з півдванадцятка разів затягався знову і знову таки позирав на них.
Нарешті кремезний чоловік став палити безперестанку і, притулившись спиною до стінки, втупив очі в наших приятелів так, ніби хотів запам'ятати їхні обличчя назавжди.
Спершу містер Велер не помічав еволюцій кремезного чоловіка, але згодом, спостерігши, що містер Піквік увесь час стежить за ним, і собі став дивитись у тому ж таки напрямкові. Ще далі він затулив долонею очі від світла і почав приглядатись пильніш, ніби впізнавав щось знайоме й хотів пересвідчитись, що не помиляється. А втім його сумніви незабаром було розсіяно, бо старий, випустивши з люльки цілу хмару диму, хрипким голосом, немов черевовіщун, промовив з-під величезної шалі, обмотаної круг його шиї:
— Здоров був, Семі!
— Хто це, Семе? — спитав містер Піквік.
— Ото! я ніяк не міг поняти самому собі віри, сер, — сказав містер Велер. — Та це ж старий.
— Старий! Що то за старий? — не зрозумів містер Піквік.
— Мій батько, сер. Як живеш, старий? — і появивши в такий спосіб свою синівську ніжність, містер Велер посунувся на лаві, звільняючи місце для кремезного чоловіка, що з люлькою в зубах і кухлем у руці підійшов привітати його.
— Адже ми не бачились уже щось коло двох років, Семі, — сказав батько.
— Як не більше, старий шкарбун, — відповів син. — А що мачуха?
— Слухай, хлопчику, — урочистим тоном промовив старий, — май завжди на оці приклад свого батька і не берися з удовою, а надто, коли в неї єсть корчма.
