Сторінка:Чарлз Діккенс. Посмертні записки Піквікського клубу. 1929.pdf/168

Ця сторінка вичитана

— Страшенно, — відповів містер Піквік. — Сонце так смажить, що навіть мені жарко. Не знаю, як ви витримуєте таку спеку.

— Гаряченько таки, — ствердив старий джентлмен. — О, та це вже початок на першу. Бачите отам зелений горбок?

— Звичайно.

— Там ми будемо снідати. А ось і хлопець з їстивним. Точний, як годинник.

— Правда ваша, — зрадів містер Піквік. — Гарний хлопчик. Обов'язково дам йому шилінга. Ну, Семе, поїхали далі.

— Держіться сер, — сказав містер Велер, підбадьорений на саму думку про сніданок. — Геть з дороги, ти, в гетрах! „Не виверніть мене, якщо вам дороге моє життя“ — як сказав один джентлмен фурманові, що віз його на страту. — І, прискоривши ходу, майже бігцем містер Велер приставив свого пана до зеленого горбка, обережно вивернув його на землю коло самого кошика з їстивним і завзято почав його розпаковувати.

— Пиріг з телятиною, — промовляв до себе Сем, розташовуючи страви на траві, — добра річ пиріг з телятиною, надто коли знайомий з жінкою, що його пекла, і певний, що він не з кицьки. Язик… гарна штука, коли це не жіночий. Хліб… шинка… чудовий окіст… холодне м'ясо… гаразд… А що в тих череп'яних глечиках, хлопче?

— В одному пиво, — одповів хлопець, знімаючи з плечей два череп'яні глечики, зв'язані ремінцем, — а в другому — холодний пунш.

— Добрий вийде сніданочок, — зауважив Сем, задоволено оглядаючи свої готування. — Тепер, джентлмени, призволяйтесь, як казали англійці французам, настромивши багнети.

Запрошувати товариство віддати належне сніданкові не довелося: зголоднілі мисливці, ловчий і двоє хлопців зараз же посідали на траву й допались і до істивного, і до напоїв.

Безперестанку слідуючи одна по одній, склянки з пуншем помітно вплинули на містера Піквіка. На обличу його грали найбільш сонячні усмішки; сміх раз-по-раз