— Щодо її серця, то ви, безсумнівно, найкращий суддя, — посміхнувся Вордл. — Не хочу вас бентежити, але думаю, що в даній справі Додсон і Фог — судді кращі, ніж будь-хто з нас.
— Це ганебна спроба вимантачити в мене гроші, — сказав містер Піквік.
— Сподіваюся, що більше тут нема нічого, — закашлявся Вордл.
— Хто будь-коли чув, щоб я говорив з нею інакше, як пожильці розмовляють з кватировласниками? — із запалом казав містер Піквік. — Хто бачив мене з нею? Навіть мої друзі…
— За винятком одного випадку, — перебив містер Тапмен.
— А, — промовив містер Вордл, — це важливо. Але ж нічого підозрілого, сподіваюся, ви не помітили?
— Власне, нічого підозрілого там і дійсно не було, — нерішучо глянув на свого лідера містер Тапмен, — але я не знаю, як воно трапилося, тільки вона лежала в нього на руках.
— Сили небесні! — сплеснув руками містер Піквік, яскраво пригадуючи всю сцену. — Який непереможний збіг обставин. Вона і справді лежала.
— І наш друг силкувався очутити її, — лукаво додав містер Вінкл.
— Правда, і я не буду заперечувати цього, — признався містер Піквік, — старався очутити.
— Для випадку, де нема нічого підозрілого, все це здається трохи дивним, га, Піквік? — сказав Вордл. — Ах ви, старий штукар! — і він засміявся так, що склянки на буфеті задзвеніли.
— Я, в усякому разі, з'ясую це все, — сказав містер Піквік, — підвівши вгору голову й стукнувши кулаком по столу. — Я побачу тих Додсона і Фога. Завтра ж їду до Лондону.
— Завтра не спроможетесь, — зауважив містер Вордл. — Ви ще шкутильгаєте.
— Тоді позавтра.
— Позавтра — перше вересня, а ви обіцяли поїхати на ґрунти сера Джофрея Менінгса і якщо не полювати, то, принаймні, поснідати з нами.
