На сходах залунали чиїсь кроки, крізь дірку в замку блимнуло світло свічки, і по довгій мороці з ключем і засувом двері нарешті відчинилися. Двері відчинялись надвір, і в міру того, як ширшав отвір, містер Піквік де-далі щільніше притулявся до стінки. Уявіть собі його здивування, коли, визирнувши з своєї схованки, він побачив, що відчинив йому зовсім не Джоб Тротер, а служниця. Містер Піквік з спритністю ваньки-рутютю втягнув голову назад.
— Це, певно, кішка, Сара, — сказала служниця, звертаючись до когось у домі. — Кицю-кицю!
Що на це ласкаве запрошення ніхто не відповів, то служниця знову зачинила двері.
— Дивно! — сказав до себе містер Піквік. — Очевидно, вони засиділись довше, ніж звичайно. Шкода, що вони обрали для цього саме оцю ніч… дуже шкода, — і він обережно пішов до муру, чекаючи слушнішого часу для свого сигналу. Сплило з півгодини. Почав падати дощ. Заграли блискавки. Містер Піквік змок, як хлюща. В будинку було темно. Тепер вже, напевне, всі полягали спати. Він навшпиньках пройшов доріжкою, постукав знову і, спинивши дух, приклав ухо до дірки в замку. Жадної відповіді. Дивно! Ще раз! По той бік дверей щось зашаруділо, і чийсь голос спитав:
— Хто там?
— Це не Джоб, — подумав містер Піквік, — похапцем притискуючись до стінки. — Це жінка.
Не встигнув він дійти кінця своєї думки, як над дверима відчинилося вікно і три або чотири жіночі голоси спитали враз:
— Хто стукає?
Містер Піквік боявся й поворухнутися. Було ясно, що весь дім збудився. Містер Піквік докладав усіх зусиль лишатись непомітним, поки не вгамується буча, і поклав зараз же перелізти назад або загинути в борні.
— Хто там? — верескнув цілий хор тремтячих голосів, що складався з начальниці пансіону, трьох виховательок, п'яти служниць і тридцятка вихованок, півроздягнених і в папільйотах.
Звичайно ж, містер Піквік не сказав, хто там, і тоді весь хор заспівав іншої: „Боже, боже, жах який!“
