— Де полісмен? — заволав містер Снодграс.
— Під смок їх! — запропонував продавець гарячих пиріжків.
— Ви за це відпокутуєте! — прохрипів, задихаючись, містер Піквік.
— Шпигуни! — ревла юрба.
— Виходьте! — гукнув візник, безнастанно боксуючи.
Натовп до того часу був тільки пасивними глядачами, але, довідавшись, що це шпигуни, всі жваво почали коментувати та доповнювати пропозицію пиріжника. Трудно сказати, яких зачіпних вчинків могли вони допуститись, якби несподіване з'явлення новоприбулої особи не поклало край усьому цьому гармидерові.
— Що у вас тут за шум? — спитав якийсь доволі високий і худорлявий молодий чоловік, раптом вихватившись з диліжансової контори.
— Шпигуни! — знову закричала юрба.
— Ми — зовсім не шпигуни, — промовив містер Піквік тоном, що мусив був переконати кожного безстороннього слухача.
— А, не шпигуни, кажете ви, не шпигуни? — повторив молодий чоловік, звертаючись до містера Піквіка і проторовуючи собі дорогу крізь натовп за допомогою нехибних штовханів ліктями в обличчя його складових частин.
Вчений муж поквапився пояснити йому, в чім справа.
— Тоді ходім! — сказав той, силоміць тягнучи за собою містера Піквіка і безупинно плескаючи язиком. — Нумер 924, беріть свої гроші і забирайтесь звідси… поважний джентлмен… особисто знаю його… то все — дурнячі вигадки… сюди, сер… де ваші приятелі?.. Звичайне непорозуміння, як я бачу… не звертайте уваги… неприємний випадок… трапляється і в найкращих родинах… не журіться… все буде гаразд… візьміть його… дайте йому типцю… хай знає, клята шельма… — І, не припиняючи розмотувати з надзвичайною швідкістю клубок своїх зауважень, незнайомий у супроводі містера Піквіка та його друзів, що йшли слідком за ним, прокладав собі шлях до залі в конторі диліжансів.
