титулуючи їх „громадяни ітонсвілські“ у відповідь на що всі шестеро хлопців кожен раз оголушливо плескали в долоні.
Довго та голосно лунали оплески, і велично колихався один з голубих прапорів з написом „Воля друку“, коли у вікні над юрбою з'явилася білява голова містера Пота. І разючий був ентузіязм, коли вельмишановний Семюєл Сламкі, власною особою, у ботфортах і в голубій нашийній хустці, підійшов до Пота й мелодраматичним жестом стиснув йому руку, на мигах висловлюючи перед натовпом свою вдячність „Ітонсвілській Газеті“.
— Все готово? — спитав вельмишановний Сламкі містера Перкера.
— Все, дорогий сер, — одповів чоловічок.
— Нічого не забули, сподіваюся? — питав далі вельмишановний Сламкі.
— Все зроблено, дорогий сер. Коло дверей на вулицю стоїть двадцять допіру помитих людей, що з кожним з них ви маєте поручкатися, і шестеро немовляток на руках у їхніх матерів. Кожного з них ви мусите погладити по голові й спитати в матері, скільки йому років. Особливо зверніть увагу на дітей, дорогий сер; це завжди справляє добре вражіння.
— Зверну, — пообіцяв вельмишановний Семюєл Сламкі.
— А якби ви, дорогий сер, — закінчив обачний чоловічок, — якби ви захотіли — я кажу: якби ви захотіли, але не настоюю на цьому — якби ви захотіли поцілувати одного з них, то це було б просто надзвичайно добре.
— Мабуть, це міг би зробити хтось із членів комітету? — спитав вельмишановний Сламкі.
— Ні, цього не можна, — одказав аґент, — і я боюсь, що коли б це зробив, скажімо, я, то воно дуже пошкодило б вашій популярності.
— Ну, нічого не вдієш, — промовив вельмишановний Семюєл Сламкі, — доведеться поцілувати.
— Процесіє, шикуйся! — скрикнули всі двадцять членів комітету.
Настав урочистий момент. Члени комітету, розташувавшись по екіпажах, чекали поки сяде в коляску сам містер Сламкі. Раптом юрба вибухнула оплесками.
