Ніч спокою та відпочинку в глибокій тиші Дінглі-Делю і вдихання протягом години свіжого запашного ранкового повітря цілком знищили наслідки втоми душі й тіла містера Піквіка. Цілі два дні не бачив славетний муж своїх друзів і наслідувачів, і обиденний розум неспроможний уявити собі радість, з якою він привітав містерів Снодграса та Вінкля, зустрівши цих джентлменів на своїй прогулянці. Радість була обопільна. Та чи й можна було дивитись на надхненне обличчя містера Піквіка, не відчуваючи радости? Проте якась тінь затьмарювала настрій його компаньйонів. Великий муж бачив її, але ніяк не міг зрозуміти її причини. На обох них лежала печатка таємничости, незвичайна й гнітюча.
— Ну, а де ж Тапмен? — спитав містер Піквік, замінявшись із ними гарячими привітаннями й міцно стиснувши їм руки.
Містер Вінкл, до якого безпосередньо було адресоване це запитання, не відповів. Він одвернув голову й занурився в меланхолійні метикування.
— Снодграсе, — поважно сказав містер Піквік. — Що з нашим другом? Чи не занедужав він?
— Ні, — відповів містер Снодграс, і сльоза затремтіла на його чулих віях, немов крапля дощу на віконній рямі. — Ні, він не хворий.
