бігати з якимось волоцюгою й віддавати на ганьбу всю родину та й саму себе. Бери капелюша — і ходім! Гей, хто там єсть! Покличте карету та подавайте рахунок цієї леді! Чуєте, ви?
— Зараз, сер! — відповів Сем, з'являючися з швидкістю, що мусила б уразити кожного, хто не знав, що око Семове підчас усієї розмови було прикладене до дірки в замку.
— Беріть капелюша! — повторив містер Вордл.
— Не робіть цього! — сказав Джінгл. — Залиште кімнату, сер… нема чого робити… леді вільна в своїх вчинках… має більше як двадцять один рік.
— Більше як двадцять один! — гнівно вигукнув містер Вордл. — Більше як сорок один!
— Неправда! — сказала тітка. Обурення перемогло в неї бажання зомліти.
— Та тобі буде п'ятдесят; зажди лише годину! — настоював містер Вордл.
Тут уже тітка не витримала і впала непритомна.
— Склянку води, — сказав людяний містер Піквік, покликавши господиню.
— Склянку! — повторив розлючений Вордл! — Цебро! І обілляйте її всю. Вона цілком заслуговує на це.
— А, який же ви звір! — оступилася добросердна господиня. — Бідна леді.
— Карета готова, сер! — сповістив Сем.
— Ходім! — скомандував містер Вордл. — Я віднесу її на руках.
По цих словах гістерика в леді поновилася з подвійною силою.
Господиня збиралась була піднести голосний протест проти такого брутального поводження і лагодилась запитати, чи не зважає себе містер Вордл за власника цього бідного створіння, коли на сцену виступив містер Джінгл.
— Коридорний, — гукнув він. — Покличте поліцію!
— Стоп, стоп! — втрутився містер Перкер. — Спершу обміркуйте краще.
— Мені нема чого обмірковувати, — не здавався Джінгл. — Вона сама собі господиня… її не можна увозити… якщо вона не хоче цього.
