Та нараз усе порскнуло мов миляний пузир на воді. Нас перешахрували, продали, зробили з нас подарунок тим, що більше обіцяли дати.
По такім розчаруванні можна було збожеволіти.
Тепер відгребую у моїх скупих записках та у моїй памяті усе минуле. Пишу ті рядки наче кровю мойого серця, роздираю рану, котра буцім то вже загоїлася, викликую давні болі, котрі знову переболіти треба.
В цих моїх споминах не можу напевно оперувати назвисками і певними калєндарськими датами, бо я не мав часу вести хроніки день по дневі. Тому і не прогніваюся, коли мене хто тямучий справить. Та вже не багато таких остало між живими, котрі враз зі мною тоді працювали, багато з них вже під муравою.
Мені насувається ще одно питання: чи такі спомини кому потрібні і чи буде з них який пожиток для грядучого покоління? Мені здається, що це треба конче зробити і саме в інтересі грядучого покоління. На мою думку ніякий Українець не повинен забірати з собою у могилу того, що знає, що він пережив, а що може мати загальний інтерес, хочби із малої закутини нашої землі. Такі спомини вкупі з другими такими споминами складатимуть хроніку-літопис минулого і це буде важним джерелом для будучого історика.
Але при тому одна вимога: обєктивність і совісність у представленні справи. Пишучий не сміє нічого замовчувати, навіть своїх особистих похи-
