не брав участи, вважаючи їх за дипльоматичні хитрощі. Я розумів справу так, що той візьме в руки владу, хто матиме до того силу, а силу матиме той, хто матиме сильніше військо.
Тому я зараз другого дня під вечір, не говорячи нічого нікому, так на власну руку і ризико, не знаючи навіть, чи кадра ряшівська вже відмашерувала, сів на шляхоцьку закутянську фіру і поїхав до добре знайомих мені сіл набірати охотників до українського війська. Коби хоч сотню зібрати з цього боку Самбора, то можеби з того щось було. В Закутті і в Гордині я переночував між моїми шляхтичами. Зійшлася повна хата людей і я зясував їм в чому річ. Мені повірили, бо всі величалися мною, що я свій, з поміж них вийшов і не цураюся брата шляхтича. Я представив їм, що коли Австрія впала і ми звільнені від присяги, то тепер маємо право на своїй землі свою державу будувати…
Як лиш стало на світ заноситися, поїхав я до Корналович, і тут при помочі мойого »крікскамрата« з Боснії Николи Грущака, голови читальні »Просвіти«, зібрав поважне віче в сінях читальні. По виясненні справи взивав я приявних, щоби голосилися до українського війська. Зараз зголосилося до мене двох австрійських підстаршин: артилєрійський »фаєрверкер« Осип Струмеляк та ще один піхотний »фельдфебель«. Осип Струмеляк зробив на мене дуже корисне вражіння, котре опісля оправдалося. Він обіцяв мені зібрати військову братію і привести до Самбора.
Опісля поїхав я далі, від села до села і таких