— Старого можеш і вбити, як того буде треба, а обох молодих піймати і привести цілих. Візьмеш пять із собою, буде з тебе. Та насамперед підеш віднайти той заїзд, де вони тут гостювали.
Поліцисти порозбігалися на розшуки, ганялися до ранку, і нічого не знайшли. Ніхто нічого не видав, не чував. Господар заїзду, де стояв Заруба, присягався, що таких людей у нього ніколи не було.
„Куди ж би вони могли поїхати”, — думав собі поліцмайстер, стукаючи собі пальцем по чолі, — „як не у Хахландію? А туди один шлях…”
І він наказав підручному спрямувати погоню на шлях, що вів в Україну.
Поки втікачі виїхали з міста, їхали поволі, щоб не звертати на себе уваги поліції. Щойно за містом пустилися скоком.
Аж тепер у дорозі Заруба розказав синові, хто та дівчина.
— Вір мені, сину, що без цієї дівчини, я був би нічого не видумав і нічого не зробив. Вона своїм розумцем водила мене за собою, як котика за стеблом. У всьому я її слухав, бо від того дурману, що ним мене ті шельми там у балці напоїли, я геть-чисто утратив глузди. Дотого подумати, що вона шляхтянка, а така нам щира.
