Від тої днини козак Іван Дорош мандрував із козацькою валкою столичників до Петербургу.
Петербург у тому часі не був іще зовсім готовий. Але вже засипали розлогі болота, болотнисту Неву присилували плисти між двома камяними берегами, перекинули через неї великий міст, витичили широкі вулиці та майдани й повибудовували кілька великих урядових будинків — між ними займала перше місце Петропавловська кріпость-вязниця, а далі царська палата, касарні, міністерства, арсенал, величавий собор[1] і церкви, присвячені різним святцям; за містом — багато заїздів, базари, крамниці.
Українські столичники станули в кількох заїздах. Струк порадив Зарубі, щоб пошукав собі якийсь окремий заїзд, бо туди, де він опинився, міг приїхати хтось із України та пізнати його. Заки ще запорожці пішли за своїми справами, Струк ходив із Зарубою й показував йому все, що варто було бачити. Коли прийшли на Невський проспект[2], Струк пристанув, зняв шапку і стиха молився. Заруба цього не зрозумів. Тоді Струк йому вияснив:
— Кілько разів я йду цим проспектом понад берегом цієї ріки, мушу помянути душі тих замучених наших братів-козаків, що працювали на цих
