ків не бував у Січі, знайомі його вже повиводилися. Але ж, стрінувшись із січовиками, побоювався, чи не буде тут який знайомий, який міг би його зрадити. Недовіряв уже нікому…
— Слухай, Маріє, — сказав нишком до дівчини, — я боюсь, щоб із тієї валки мене хто не впізнав. Запамятай собі: я називаюся Іван Дорош, а ти мій син — Максим; ми їдемо прохати царицю, щоб нас не рушала з нашої інгульської паланки[1]. Я вже сам говоритиму за нас обоє, а ти мовчи та вважай, щоб із чим не пробалакалася.
Тимчасом козаки приходили до вогню й обступили їх довкруги.
— Здорові були, люди добрі! — вітали їх, гріючи руки до вогню.
— Здорові будьте, спасибі за слово добре. Звідкіля Бог провадить, та куди їдете?
— Перше скажи нам ти, звідкіля ти мандруєш із цим парубком.
— Не з гаразду ми мандруємо. Дістав я двадцять пять років тому з Коша грамоту на землю під хутір. Мав я трохи грошенят: заснував хутір, загосподарився як-так, став посполитим, одружився, сімю завів. Та ось навесну приїхав у мій хутір царський комісар, оглянув із усіх боків мій хутір, усе моє добро та й каже до мене по-московському:
„Ти, хахол, забирайся звідсіля, бо твій хутір цариця-государиня кому іншому призначила. З
- ↑ Паланка — частина запорозьких земель, що їх кошовий поділив між запорожців. Їх було вісім. Тут, крім запорожців, могли переселюватись утікачі з Гетьманщини, де їм важко ставало жити. На це діставали від кошового грамоту і звалися підсусідками. Ті землі були призначені для тих запорожців, що загадали женитися й зажити родинним життям, „зимонниками”. Діставши грамоту й наділ від кошового, вони звалися посполитими. Посполиті не переривали звязку зі своїм січовим куренем, все мали право називатися товаришами якогось куреня, підлягали курінному судівництву. Над паланкою та її мешканцями виконував владу паланчин полковник, наставлений кошовим і сотниками, теж кошем настановленими. Кожна паланка мала свого суддю, писаря й шафаря (скарбника). І посполиті й підсусідки платили за вживання запорозької землі десятинний податок. Та вони не належали до фронтового запорозького війська. В мирному часі вони перевозили пошту, служили при переправах і постачанні харчевих припасів для запорозького війська. В часі війни робили побічну військову службу, їздили з підводами, копали шанці й виконували різні земні роботи (їх звали „могильниками”). Лише посполиті могли в часі війни переходити до фронтових бойових запорозьких частин. Коли ж була потреба, то командування могло й посполитих і підсусідків приділити до фронтової служби.
