Підступив під двері другої кімнати й застукав сильно кулаком у двері.
— Принеси, дівчино, якого доброго мотуза, та живо.
Дівчина скочила до сіней. Заруба не переставав стукати у двері.
— Хто там гримає? — почувся грубий голос шинкарки.
— Гість. Хочу випити чарку меду.
— Чорт тебе так рано носить… — кричала сердито.
— Авже ж чорт, коли москалі коня мені вкрали…
Двері нагально відчинилися, і в них показалася шинкарка, люта-прелюта. Пізнала Зарубу.
— Ти знову тут? — крикнула.
— Тут, бо тобі ще за вчорашній мед не заплатив.
— Геть мені звідсіля, а то не вийдеш живий! — крикнула й почала тупотіти ногами.
Заруба побачив у її руках гострий ніж, що вона його добула зза пояса, прискочив до неї і вдарив кулаком у висок, так, що шинкарка приголомшена заточилась і впала на землю. Він її як-стій ізвязав мотузом і поклав на лаві.
— Кажи, відьмо, де мій син? — крикнув, вийнявши ганджар і приклавши їй до горла. — Не скажеш, то твоя смерть тут відразу.