Татарин привязав коня до куща, а сам пішов у брід на цей бік…
Але Непорадний відразу поклав рушницю біля себе й почав мерщій зсуватися з могили вниз…
„Дурень я, тай годі!“ — подумав, наближаючись поза могилу до свого леговища. „Чи то штука на таку віддаль татарина вбити та й товаришів розбудити? Я його живого піймаю.“
Він вмить відвязав від сідла свій аркан і скочив за могилу так, що татарин його не помітив…
Непорадний був мистець орудувати арканом. У цьому була ціла його важність. Ніхто з товаришів не запамятав, щоб Непорадний не втрапив. І славний був у нього аркан: цілий шовковий, тонкий і дуже міцний. На аркан ловили козаки ворога, коней, а коли трапилося, то й дику козу, судака. Непорадний аж усміхнувся, беручи свій струмент у руку. Затягнув петлю, відтак поскладав увесь аркан. Один кінець держав цупко в лівій руці, а в праву узяв петлю із складками мотуза… Приладившися отак, він криючись поза могилу, слідив, що татарин робитиме.
Татарин закрадався до обозу, як кіт. Він, ще як сидів на коні, бачив, що козаки спали як мертві, що сонце пекло їм голови, і знав добре, що чоловік, сплячи на сонці, має важ-
