Бо й справді! Дід Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у неодній біді, а ніколи жадна куля ні шабля його не дряпнула. Мимо своєї старости він голив чисто лоб й бороду та заплітав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мітлами звисав аж на груди…
— Чи ти йому промив рану? — питає дід Панас Семена.
— Промив водою і приложив листків.
— Це пусте. Рану промивай горілкою, бо вода нечиста. Та ми побачимо, як прокинеться…
— То, кажеш, Спасівка в попелі? — питає один козак.
— Либонь, що так: Я бачив сьогодні на розсвіті велику пожежу з цього боку. Хлопя говорило, що Спасівку спалили татари; решти не допитався, бо хлопець заснув…
Козак зажурився і похнюпив голову…
— Ну, а ти чого?
— Е, не питай! Я ж і сам із Спасівки… там батька-матір залишив…
— Семене! А як хлопя називається?
— Не вспів запитати.
Козак присів біля Павлуся і став йому пильно приглядатися.
— Стій, козаче! Так не можна — каже дід Панас — Наврочиш хлопця… Ось йому сонце в лице світить.., йому холодку треба.
