нувся головою на схід сонця, значить не звідси, де татарів сподіватися.
Непорадний був уже на могилі з рушницею і побачив гурток козаків, що звідси надїжджали.
— Пугу! пугу! — гукнули козаки, побачивши Семена.
Семен не відгукнувся, щоб не збудити хлопця.
— Це ти, Семене? Чому не відгукнешся?…
Непорадний збіг із могили й подався до них.
— Тихше, братіки, тихше! Дитину мені розбудите…
— Ого! А ти звідкіля узяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?
— Та бо ви не глузуйте я правду кажу. Сьогодні раненько надїхало до мене ранене хлопя із Спасівки. Вирвався з татарської петлі. Бідне змучене, аж жаль дивитися. Небагато міг і розвідати, зараз і заснув…
— Зварив, братіку, їсти? — заговорило кілька голосів…
— Та трохи зварив — каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козаків: — Не сподівався тільки гостей… я ладив на пятьох, а вас, слава Богу, чи не пятдесят.
— Вгадав, отаманом будеш; далебі нас пятдесят. Стрінули по дорозі ватагу Тріски Остапа, знаєш? так злучилися…
